АНОТАЦІЯ

    В нарису розповідається про невеличкий куточок землі на краю степів Буджака в Бессарабії, розташований в курортній зоні майже на березі Дністра, про людей і про села цього ку­точка, історія яких являється сторінками історії Бессарабії і історії південної України в цілому. Цей нарис вже другий після нарису «Салгани», які учитель Вапник Галина Панасівна спро­моглась написати про рідний край з учнями школи, керуючи гуртком Малої Академії Наук.

 Нехай цвітуть про тебе співи,

Тебе люблю без краю я,

Мій край веселий і щасливий,

Моя ти рідна сторона.

(В. Сосюра)

Liber Nеu - Роsttallег,

Nimm und Lіеs,

Еs ist Diene Gеschichte!

(Раul Jогке. Май 1963)

 ПЕРЕДМОВА

    Якщо перевести останній епіграф дослівно: «Дорогий житель Нового Поста в долині, візьми і читай, це твоя істо­рія», - так завершив своє наставлення головний вчитель Пауль Иорке в травні 1963 року до книги «Неіmаtbuch dег Gemeinde Neu - Роsttal Кгіes Аккеrman Веssarabien»(«Книга про рідний край спільний Новий Пост в долині район Акер­мана в Бессарабії.» Мемуари та спогади.) Так з тугою пише головний вчитель Пауль Иорке, потомок німецьких колоністів, які заселяли теперішню Долинівку з 1840 до 1940 року.

   Заселення та освоєння східних земель—це головна мета Гітлера в операції Барбароса в Великій Вітчизняній війні, яка повинна була реалізувати давню мрію ще з часів герцогства Варшавського 1814 року, коли саме й почали виставлятись ці Нові Пости в долинах. І, якби наші батьки своєю кров'ю не досягли перемогу в Великій Вітчизняній війні, не було б нія­кої туги у Пауля Йорке, бо він би жив зі своєю родиною в Долинівці, Neu-Роstatal, а жителі окружніх сіл були б у нього батраками, в тому числі і жителі сусіднього села Черкеси. Все це підкреслює: в якому райському куточку ми живемо, яку цінність мають наші землі з їх благословенним кліматом та як ми повинні цінити та кохати їх:

Мій рідний край, моя земля,

Велика - превелика.

Є в ній степи, ліси, поля,

Моря і гори й ріки.

   Холодні й теплі є місця,

   Північні і південні.

   Там сніг та гори без кінця,

   А тут - сади зелені!

 Краще Н. Забіли ці думки вже не висловити

БРИТІВСЬКА СІЛЬРАДА

   Історія виникнення Бритівської сільради документаль­но підтверджується архівною довідкою, копія якої приведена в нарисі.

Згідно з довідкою Папушойська сільрада, з 1945 року Переможненська, об'єдналась в 1959р. з Черкеською і виник­ла Бритівська з центром в с. Бритівка, а село Переможне по­малу приєдналось до м.Білгород-Дністровський. 26 грудня 1991 року від Бритівської сільради відокремились села Салгани, Абрикосове та селище Привєтное, бо виникла Салгансь­ка сільрада, залишилися тільки села Черкеси, Польове, Вигін та сама Бритівка.

     Землі Бритівської сільради розташовані в східній частині Буджака між автотрасами на Ізмаїл та на Приморське, по обидв сторони залізничної колії Одеса-Ізмаїл, в 5-6 км на південний захід від м. Білгород-Дністровський, що й показано на схематичному плані.

  Всі згадані вище села міцно зв'язані економічною діяль­ністю, бо входять в колгосп ім. Кутузова, центральна садиба якого знаходиться в Бритівці. За теперішнім КСП закріплено понад 6039 гектарів сільськогосподарських угідь, з них 5334 га орних земель. Головним напрямком господарства було зер­нове, бо так використовувались ці землі вже багато віків. З 1974 р. колгосп почав спеціалізуватись ще по виробництву свинини. Для цього був збудований свиновідгодівельний ком­плекс на 17 тисяч голів. Крім цього добре розвивалось виног­радарство та виноробство, є свій виноробний пункт, із підсоб­них підприємств є своя лісопильня.

   Врожайність зернових на площі до трьох тисяч гектарів досягала майже 50 центнерів з одного га. Для переробки такої кількості зерна збудували критий механізований тік, за допо­могою якого можна обробляти до 10 тисяч тонн зерна за се­зон. В колгоспі навіть друкувалась своя багатотиражна газе­та, зразок якої один із останніх приведено в нарисі.

   Але це все було до цієї «революції», яка йде по цей день по землям України, і в тому числі, по землі невеликого куточка степів Буджака, який називається Бритівською сільрадою. Він переживав всі війни, революції та напасті, які зв'язані з ними і входять в літопис Тіри, Акермана, Білгорода і т.д. В деякій мірі це можна відслідкуватй по тим грошовим купюрам, які по цей день зберігаються у мешканців цього краю.

   Майже два століття 500 рублям з Петром Великим, це дуже великі гроші в свій час, століття 100 рублям 1910 року передре­волюційної буржуазної Росії, 2000 леїв передвоєнної Румунії.

   Внаслідок перемоги над турками після серії війн в чер­говій війні 1806-1812 роках по Бухарестському мирному до­говору Акерман повертається до Росії. Починається інтенсивна народна колонізація Бессарабії. Після морової язви 1812-1814 років в колонізацію поспішають включитись німці з герцог­ства Варшавського.

   Занепад краю був страшним. Якщо в 1762 р. в Акермані було 20 тисяч мешканців, то в 1808 р. всього 1727 проживаю­чих в 476 оселях. Починається інтенсивне відродження краю, будується Свято-Вознесенський собор в 1815-1820 рр. в Акер­мані, 29 липня 1816 р. освятили Болгарську церкву, в 1822 р. заснована швейцарська колонія в с.Шабо Л. В. Тарданом. В цій же течії засновуються і села майбутньої Бритівської сільради.

   Після підписання в 1826 році міжнародної Акерманської конвенції імператор Микола І затвердив герб Акермана. Ста­новище та обставини на землях Буджака остаточно стабілізу­вались. Відродження краю почалось з заснування багатьох се­лищ по всій його території, подібних створюючим тепер сільраду Бритівці, Вигону, Черкесам, Польовому.

   Але багато земель в цій місцевості належало високопос­тавленій знаті: князям Волконським, генералу Інзову та іншим. Вони відігравали значну роль в житті та подіях місцевих і чимало зробили доброго. Тому і відмічаються, як значні події в історії Бессарабії відпівання в Болгарській церкві праха ге­нерала Інзова І. Н. в 1846 році, перенесення праха княгині Волконської С. Г. в 1869 р. та праха князя Волконського Г. П. в 1883 р. в Болгарську церкву. Більшість землі вже була влас­ністю, і це змушувало поселенців спочатку брати землю в орен­ду з виплатою половини урожаю, потім багатьом вдавалось викупати землю, хто скільки зміг.

   В 1832 році Акерманська фортеця була скасована, як військово-оборонний об'єкт, а в 1859 р. взагалі була передана у володіння місту Акерман. Це свідчило про подальшу стабі­лізацію міжнародних обставин навколо Бессарабії. Це пород­жувало упевненість поселенців у своєму майбутньому і сти­мулювало народну колонізацію земель після багаторічної бо­ротьби за ці землі між турками, татарами, поляками, литовця­ми та росіянами. А до того були ще й греки, римляни, ірано-мовні кочовики скіфи, сармати, гуни, германські готи, половці, які поступовою асиміляцією з монголами утворили новий ет­нос—татарів, ї т.д., і т.п. Навіть цей неповний перелік народів та племен, побувавших на цих землях, вже підкреслює, яку складну й важку історію пережив наш степовий край. Декотрі з них в степах затримувались недовго, але все рівно залиша­ли після себе різні пам'ятки, які впливають на майбутню куль­туру краю. Із-за усіх цих складнощів регіон залишався неосвоєним і незаселеним з кінця IV століття до першої полови­ни XVIII століття, бо Північне І Іричерномор'є на цей трива­лий час перетворилося в зону воєнного протистояння між Ос­манською та Російською імперіями. Ціла серія російсько-ту­рецьких війн зміняла помалу склад населення південного Придністров'я.

   Велика частина татарського населення залишила колиш­ню ханську Україну, ногайці були переселені на Кубань.

   Після ліквідації в 1775 р. Запоріжської Січі почалось пересе­лення запорожців в Очаківську (Одеську) область, частково у ни­зов'я Дністра від Акермана до Бендер, у Буджаці та гирлі Дунаю.

    На початку XIX століття населення області складало близь­ко 20 тисяч чоловік. Переважну більшість цього населення складали українські і молдавські селяни-втікачі, козаки, російські старообрядці, болгари, вірмени, євреї, греки, караї­ми, турки, татари і т.д. З цієї суміші і формувався національ­ний склад в селах Бритівської сільради. Більшість українців були малороси за походженням, виходцями з Поділля, Волині і інших областей Речі Посполитої (Польщі), які втікали від кріпацтва. На фотографіях, що бережно зберігають нащадки, які вже не пам'ятають імена зображених, можна побачити зовнішній облік прапрапрадідів мешканців сьогоднішніх сел Бритівської сільради.

  На початок 2007 року населення в Бритівській сільраді -4145 чоловік, в Бритівці - 2902, в Вигоні - 736, в Польовому -205, в Черкесах-302.

    Майже на ціле століття села краю після заснування отри­мали передих від війн та революцій, інтенсивно весь цей час продовжувалась народна колонізація земель, економічне та культурне відродження. А потім Велика Жовтнева революція привела до окупації краю буржуазно-боярською Румунією, знову занепад краю, який поглибила Велика Вітчизняна війна. Після війни—передишка, 70 років стабілізації та відроджен­ня краю, і знову велика кримінальна революція, як нарекли реформи в Росії, їй під силу виявилось розвалити багатовіко­ву імперію, яка продовжувала жити в якості СРСР. І якщо Ве­лика Жовтнева була зроблена, як тепер прояснилось, на німецькі гроші на користь перемог Германії у першій Світовій війні напівнімцем Леніним, то теперішня революція в СРСР зроблена на американські гроші в американських інтересах Єльциним. Наслідки цієї революції міжнародні економісти зрівнюють з третьою світовою війною, правда «бархатною». Економіка краю відкинута на 30-40 років назад, бо техніка, яка була в господарствах,—зношена, а нову ні за що купити. Села приходять в занепад, бо дороги не ремонтуються, везти продукцію нічим, збувати молочну, м'ясну, винну, зернову про­дукцію приходиться за безцінь із-за нестабільності цін, та й нікому, бо Російський ринок закрився. Населення проживає та проїдає те, що було напрацьовано батьками в СРСР. Народжуваність впала, в школу в перший клас приходять один, два, три учня, а без молоді не буде й майбутнього.

   Голо­ва Бритівської сільради Михайло Гаврилович Мерешко сум­но говорить: реформи в державі, реформування аграрного сек­тора затягнулись, сільрада на 65 відсотків стала дотаційною тому, що 90-95 відсотків населення сільради працює на 7-му кілометрі під Одесою в торгівлі. Із-за відсутності коштів зруйнована птахофабрика, дитячий садок перестав працю­вати, бо текла покрівля - води по коліно; в селах не було води, бо свердловини, які були, відпрацювали, з них вибрали воду; з 1990 року не працюють каналізаційні стоки - виникла еко­логічна бомба; села в сільраді приміські - біля них виникли не контрольовані сміттєзвалища; в будинках не працює опа­лення - робітники мерзнуть. Проблеми накопичуються, тре­ба знайти для кожної вихід.

     Голова сільради став уже зовсім не тим гарним хлоп­цем з крутою посмішкою, якого видно на фотографії, при­веденої з газети «Колгоспна правда». Цю фотографію суп­роводжує нотатка, що комбайнер Михайло Мерешко з по­мічником Васильом Попой намолотили 1640 тонн зерна, чим заслужили почесне звання в районі «Чемпіон».

...Он поднялся на сцену, чуть смущенный. Мы смотрели из зала: обыкновенный хлопец, нашей, хлеборобской ко-сточки. Но на груди у него была лента, за право одеть которую соревновались все ком­байнеры района, молодые и пожилые, знатныее и новички. На ленте крупно выделялось слово «чемпион». По залу пробежала волна шепота:

—Зто он, он, Михаил Ме­решко!

Да, это был комбайнер, член нашего колхоза Михаил Мерешко, который вместе со своим помощником Василием Попой намолотили 1640 тонн зерна— больше всех в районе.

...Сейчас они говорят: «Мы просто работали». Но мы-то знаем: это было не про­сто. Трудно. И потому с большой признательностью гово­рим: «Спасибо тебе, чемпион, и тебе, помощник. Вы славно поработали!»

С. ИВАНОВ

   Зараз Михайло Гаврилович Мерешко —голова Бритівсь­кої с/ради. Велика заслуга М. Г. Мерешко в продовженні будівництва нової школи та Свято-Покровської церкви.

Він тоді скромно скаже : «Мы просто работали». Він тепер теж просто працює.

   При підтримці районної адміністрації попросили фермерів, получили майже 50 тисяч гривень спонсорської допомоги. Допомогла ще й область, тепер дитячий садок один з кра­щих. Опалення в садку і в будинках зробили автономним. Зібрали кошти по 700 гривень з мешканців с.Вигін, ООПМК 241 пробурило три артезіанські свердловини , села Вигін та Бритівка получили воду. Дороги ремонтуються на кошти влас­ників транспорту по вулицям Жовтнева та Садова; Відремон­тували школу в Черкесах, Вигоні, реконструювали школу в Бритівці, перекрили дах будинка культури Бритівки.

   В 2002 році получили проектну документацію по каналі­зації, відправили на експертизу, зараз Київ включив в план реконструкцію системи. Важко з сміттєзвалищами, бо депу­татський корпус райради під прапорами різних партій, але вдалось частково вирішити і це питання.

   В мріях голови: завершення будівництва нової школи та Свято - Покровської церкви, ремонт доріг до всіх сел та ре­монт опалення в будинках і т.д. Ось так і живемо, але бувають і свята, радощі та веселощі, в кожному селі по-своєму. Тради­ційно святкують День Перемоги, 9 травня. Воїнам - односель­чанам, загинувшим в боях Великої Вітчизняної, зведені пам'­ятники в Бритівці, Вигоні, в Черкесах аж два пам'ятника. В Бритівці встановлені ще пам'ятники учасникам Татарбунарського повстання, яким символічно на обкладинці починається цей нарис, та полководцю М. І. Кутузову. Під час Великої Вітчизняної війни 118 жителів сел Бритівської сільради бо­ролися з ворогами, 41 людина загинула на фронтах, 77 воїнів за мужність та відвагу нагороджені орденами та медалями. Але подвиги здійснювались не тільки на фронтах, а і в тилу, про що піде мова нижче.

ПІСЛЯМОВА

Нарис готувався до редакції та друкувався до 50-ї річниці Білгород-Дністровського району.Треба підкреслити, що автор при підготовці нарису та при зборі матеріалів всюди і у всіх зустрічав порозуміння та підтрим­ку, за що виказує всім щиру подяку. Крім тих, що вказані по тексту нарису, літературою та матеріалами допомагали:

Шихарсва Тетяна Петрівна - директор Бритівської школи;

Стащенко Юлія Степанівна - завуч Бритівської школи;

Носуленко Олександр Васильович - учитель історії Бритівської школи;

Власенко Сергій Іванович - фотограф с. Бритівка;

Вдовіченко Олена Михайлівна - директор школи с. Вигін;

Тома Тетяна Іванівна - директор Долинівської школи;

Тома Віктор Яковлевич - її чоловік, головний інже­нер райдержадміністрації;

Гонтарєва Тетяна Миколаївна - голова профспілки Білгород-Дністровського районного відділу освіти;

Рачицька Ольга Іванівна - учитель Салганської школи;

Лукьянчук Яна Володимирівна - спеціаліст по зе­мельним питанням Бритівської сільради.

В збиранні матеріалів та підготовці тексту нарису приймали участь члени гуртка Малої Академії Наук Черкеської школи.

Окремо автор висловлює щиру подяку своєму чоловікові Вапнику Володимиру Пилиповичу, морському офіцеру і учи­телю в минулому, за ідейну та моральну підтримку і практич­ну допомогу в нелегкій роботі при написанні нарису.

Автор щиро дякує за допомогу та участь Орловій Вален­тині Володимирівні, завідуючій Білгород-Дністровським ра­йонним відділом освіти, Корчагіній Дорі Іванівні, началь­нику відділу культури та туризму, адміністрації і голові Білго­род-Дністровської районної ради Адирову Миколі Степано­вичу, головному представнику Партії регіонів в районі

Вапник Галина Панасівна — вчитель хімії та біології вищої ка­тегорії, мас 33 роки педагогічного стажу, як постійний керівник гур­тка Малої Академії Наук в школі збирає з учнями матеріали по історії, екології та соціальному життю нашого краю.

Нарис «Чотири сторінки з історії Бессарабії» вже другий після нарису «Салгани», написа­ний по зібраним матеріалам.

Сама вона народилась і жила в Ленінграді (Санкт-Петербурзі), вийшла заміж за морського офіце­ра, батьки якого жили в с. Шабо.

Познайомилась з нашим краєм, коли приїздила з чоловіком у відпуст­ку, чим більше пізнавала про край, тим більше починала його любити. Після закінчення воєнної служби чоловіком вони вирішили покинути Санкт-Пе­тербург на подив знайомих, друзів та рідні, які не схвалювали їх вибір, і вибрали цей край для постійного місця проживання. Тепер вона вчить дітей ще й історії та географії, крім хімії і біології, та ще і на українській мові, яку освоїла самотужки. Як людина творча, з натхненням вчить членів гур­тка МАН творчим підходам до життя, любові до свого краю та його історії, яку треба збирати та зберігати, бо прадіди йдуть з цього життя і з ними втрачаються неповторні факти історії. А народ, який не пам'ятає і не вчиться у минулого, має дуже помилкове майбутнє.