ПОЛЬОВЕ

   Село виникло десь в часи народної колонізації земель Буджака після війни 1812 року та повернення Акермана турками Росії. З'явився тоді в цих краях Іван Беня, збуду­вав перші три будинка, які тепер знаходяться в різних кінцях теперішнього села. Іван обслуговував та допомагав манд­рівникам та чумакам, які пересувалися шляхом на Ізмаїл, бо будинки були збудовані біля дороги. Мало-помалу з'яв­лялися ще охочі поселитися тут, і поселення розросталося, перетворюючись в невелике село. Іван старів, зістарився і помер, а люди, яким він допомагав будувати житло та осво­юватися тут, назвали своє село Бені, на честь його заснов­ника. Ця назва існувала до 14 листопада 1945 року, коли згідно з Постановою Ради Міністрів СРСР про зміну назв населених пунктів село було переіменоване в Польове. Те­пер тільки ліс, прилеглий до земель Польового, остався в пам'ять з назвою Бенський.

   Село розташоване в гарному місці, з гарним краєвидом, на високоякісних південних чорноземах. Старожили розпо­відають, що в роки Великої Вітчизняної війни німці вивози­ли звідси землю та перегній для свого сільського господар­ства. На початок 2007 року в селі проживають 205 мешканців.

На схематичному плані села видно, що воно вигідно розта­шоване відносно автотраси, але транспортна проблема для села одна із болючих. Живуть тут працьовиті люди, після війни організували разом з Черкесами колгосп ім..Суво­рова. На фотографії видно колгоспний пташник, з якого по­чинали. Тутешні люди вміють не тільки працювати, але й свят­кувати, що видно з другої фотографії.

   Найбільш славетними старожилами являється родина Качкаренка Олександра Васильовича. Народився він в 1923 році, брав активну участь в Великій Вітчизняній, отримав багато нагород та подяк за відвагу. Воював на різних фронтах, в тому числі його декілька разів засилали і в Германію, на диво залишився в живих. Після війни по­знайомився з Олександрою Лук'янівною, з жою з часом одружився. Прожили вони разом більше 50 років, на жаль відчайдгупший захис­ник Вітчизни помер 3 квітня 2001 року. Залишилася фотографія яка приводиться в нарисі, вдова Олександра Лук'янівна, їй 83 роки, та донька Людмила Олександрівна Майборода, які про­живають в Польовому.

  В сім'ї Гайпдушенків в селі жив прадід Андрій, який народився в 1911 році, та прабабуся Анастасія, народилась в 1914 р., прізвище їх було Гинжул. Вони стверджують, що пан Бені живв на хуторі Мічуріна, а в селі збудував 10 домівок, в яких розселяв людей.

        Сім'я прадіда господарювала сама, бо в неї було два коня, дві корови, з десяток овець, свині, птиця, два гектара землі та иіш'ектара виноградинка, плуг, різак, борона велика, віялка. Ще була гарба, якою звозили пшеницю снопами і в дворі мо­лотили великим шестизубим каменем, який по колу таскали коні. Молоко здавали державі.

    В селі жили ще німці із колоністів Долинівки, їх було не багато, з початком війни німці з села повтікали. Після війни, коли почали організовувати колгосп, прадід з прабабкою зда­ли все своє господарство: конячку, телицю, дві овечки, плуг, різак, борону, віялку та землю.

    А в сім'ї Конишевих бабуся народилася в 1931 р., коли їй було 11 років, вони з подругою вирвали колосок на полі, охо­ронець побачив і посадив в тюремний підвал на рік, потім її подругу під залог випустили, а бабуся залишилася. Конишева Марія Лук'янівна ходила до школи, а після школи йшла пра­цювати з батьками в найм за хліб. Одного разу вона пасла овець, мимо йшли німці, забрали вівцю, зняли шкуру, почали готовити, а ііі пригрозили, тому Марія мовчала. Потім помер­ла бабусина мати, прабабка нашого учня, і Марія залишилася і батьком, його прадідом. Тільки встигла трохи підрости, як батька вбив хазяїн, коваль, каменем, бо не змогли поділити гроші, які заробили укупі. Бабуся залишилася одна.

   Ось таке і подібне розповідає більшість селян своїм ону­кам і правнукам про своє життя в минулому. Але знову в село повертається щось подібне. На жаль прекрасне село помалу замирає, птахоферма на межі банкрутства, проблеми з транс­портом та дорогами, на все село малечі півтора десятка .        Ма­буть тому школа стоїть недобудованою, нема коштів та й ні для кого . Возять школярів та малечу на шкільному автобусі в Черкеси і в школу, і в дитячий садок.

Історія села Польове виявляється типовою, бо майже всі землі Бессарабії після перемоги Росії в війнах над Туреччиною з по­чатку 19 століття були розбиті намагали, приватні наділи старо­жилів по 10 -15 гектарів. Кожен з них будував собі житло, з'яв­лялися хутори, які потім розросталися до маєтків та селищ, бо в Бессарабію йшов потік переселенців. Селища та села частіше виникали біля доріг, а в глибинці, там, де власники добре хазяй­нували, розростались маєтки. Прикладом може бути сім'я Ігум-нових, яка була значним постачальником вин для шампанського в цьому краї, добре співпрацювала з колоністами села Шабо, працювали дні і ночі, навіть ночували в полі три сина та дві доньки з батьком. Крім мастка в Шабо мали три особняка.

   Один із синів Михайло був головним виноробом, з почат­ком Великої Вітчизняної, після приходу радянської влади пішов на фронт, повернувся з бойовими орденами та медаля­ми, взяв собі в подружжя Віру Іванівну. В 1947 році народи­лась в них донька, а в жовтні 1948 року приїхав «чорний во­рон», солдати з автоматами та собаками і забрали Михайла Михайловича Ігумнова, навіть молока не дали на дорогу пе­редати, відпихнув солдат кринку. Поїхала Віра Іванівна з груд­ною дитиною за чоловіком в Сибір, в Томську область, як ко­лись "їхали дружини декабристів. Народився у них взимку 1 лютого 1950 року на лісоповалі ще син Павло, навіть вода в бараці замерзала, але вижив він.

    Після смерті Сталіна вийшов указ про реабілітацію репре­сованих, які мали бойові нагороди. Повернулись в 1955 році в бабусин дім біля Білгород - Дністровського собору з само­робним сундучком, бо все інше було забране, пройшла колекти­візація. І тільки в 1991 році вдалось повернути два будинката 40 соток землі із забраного. Кругом оточуючі вважали «врага-ми народа» навіть за зірку в школі жовтневу докоряли: — «не маєш права». Але Павло Михайлович Ігумнов вчився та вчив­ся, закінчив сільськогосподарський технікум, Омський пед­інститут, Одеський державний університет ім. Мечникова, юридичний факультет. В Білгород - Дністровський повернув­ся 20 вересня 1978 року, з тих пір на чотири скликання виби­рався депутатом районної ради, 30 років працює в керівництві району, але коли вступав в партію, пригадали Сибір, і якби мати не зберегла в саморобному сундучці із Сибіру на горищі пожовклу довідку про реабілітацію, нічого цього б не було. Так, завдяки цій пожовклій довідці Павло Михайлович Ігум­нов працює на совість ЗО років на користь народу. На фото він з колегами по роботі допомагає на весняних польових роботах.

Зліва головний архітектор Рева Ростислав Іванович, спра­вазаступник голови райвиконкому Троян Павло Пилипович, нині вже покійний. На час публікації нарису Ігумнов Павло Михайлович—заступник голови районної державної адміні­страції з питань взаємодії з правоохоронними органами, гума­нітарної та внутрішньої політики. Сама посада змушує його бути безпартійним, що дає йому можливість приймати неупереджені рішення.

   Мати Віра Іванівна, після вимушеної ролі радянської «декабристки» 25 років молодший медробітник, посадили з си­ном багато винограду та фруктових дерев на бабусиній землі.

   Так складається доля одного із володарів Бессарабських маєтків, взятого в якості приклада. Але в інших випадках доля має далеко не кращій кінець.